«Повернення в Україну — не поразка. Це новий шанс»: про життя в Чехії розповідає дизайнерка Анна Моргун, яка ледве вижила під час окупації Київщини

24 лютого 2022 року змінило життя всіх українців, багато з яких шукали притулку від війни за кордоном. «ФАКТИ» поговорили з біженками, які наразі перебувають в різних країнах. Сьогодні ж наша співбесідниця — 35-річна українська дизайнерка Анна Моргун, яка, навпаки, повернулась з Чехії у вересні 2022 року, обравши життя в рідній країні.

«У бомбосховищі я „схопила“ першу панічну атаку. Не могла вставати і мене доглядали»

— Анно, знаю біженців, які соромляться повертатися додому, щоб не здаватися невдахами. Мовляв, хтось більш молодий, більш красивий, більш везучий, більш здібний до іноземних мов і з кращою професією зміг інтегруватися, а я — ні. Повертаючись, ви не боялися, що вас назвуть невдахою, яка «не змогла зачепитися» в Європі, що це сприймуть за поразку?

ВІДЕО ДНЯ

— Хіба можна соромитись того, що повертаєшся додому? У мене ніколи навіть не було таких думок. Так, ми з родиною евакуювалися в Чехію, але це була вимушена міра, ми не шукали кращої долі деінде. Та й не хотілося мені ніде «зачіплятися». Я навіть чеську не дуже вчила. Бо знала, що тут не залишуся. В Україні, до повномасштабного вторгнення у мене було прекрасне життя, я реалізовувала себе як особистість і як дизайнер. Тому вважаю, що повернення в Україну — це не поразка. Це новий шанс.

— Як вирішували, куди саме евакуюватися?

РЕКЛАМА

— Коли за спиною спалені села і автівки з розстріляними людьми, це втеча з єдиним розрахунком: вижити. І в яку країну при цьому їхати, було все одно…

— 24 лютого хто був з вами поруч?

— В 5.37 в своєму будинку в селищі Горенка Бучанського району, я почула перші вибухи. Це атакували аеродром Гостомель. Я подзвонила і покликала батьків з Києва до себе. Думала, тут безпечніше. Десь об 11 ранку над будинком пронеслася перша ракета. Я підскочила до тата і закричала: «Ми всі помремо!» Ірпінь, Мощун, Буча, Горенка… Ми опинилися в епіцентрі війни. Точилися бої за Київ. 25 лютого зникла електрика і тепло. 26-го тато побачив нашу гаубицю неподалік. Отже, росіяни можуть ударити у відповідь і знищити наш будинок. Тому він швидко відвіз мене, маму і бабусю, мамину хрещену, у бомбосховище у школі, а сам повернувся захищати оселю.

РЕКЛАМА

Ми з мамою провели там 9 днів. Це був якийсь сюрреалізм. До війни у мене було казкове життя, ми мали покази від Риму до Абу Дабі… А тепер я, така красива, сплю на холодній цегляній підлозі бомбосховища серед решти таких же прекрасних людей, які зовсім не планували так проводити час.

Анна з мамою на відпочинку в парку «Острів сакури» в селищі Володарка на Київщині

На третій день мені стало погано. Один з тероборонівців виніс мене на руках на вулицю. Йому допомагали сусіди по бомбосховищу. Раптом полетіли дрони. Тероборонівці наказали ховатися під дах школи. Що мене вразило, люди не побігли назад, не злякалися і залишалися зі мною. Два чоловіки з тероборони під обстрілами відвезли мене до лікарні. Згодом медики дозволили мене забрати назад до бомбосховища, де я й «схопила» першу панічну атаку.

Якийсь час не могла вставати і мене доглядали. Я бачила, як мешканці згуртувалися і підтримували одне одного, ділилися усім, організували готування їжі, прибирання, чергування тероборонівців. Була приголомшена: «Які у нас неймовірні, сміливі і стійкі люди!»

— Люди розповідали, що підвал, бомбосховище затягує, паралізує волю до втечі, тим більше, коли розумієш, що по дорозі тебе можуть розстріляти російські окупанти. Як ви наважились покинути бомбосховище?

РЕКЛАМА

— Просто не було вибору. Того дня прибігли тероборонівці: «Попереду дуже тяжка ніч! Всі, хто може, виїжджайте з села!» Вже настала комендантська година. Мій тато, який жив в нашому будинку, не міг приєднатися до нас на авто і навіть вийти самостійно. Я розплакалася. І тероборонівець, що возив мене до лікарні, сказав: «Не плач, привезу я тобі твого тата!» З іншим тероборонівцем він поїхав за батьком. І вперше за 9 днів я його побачила!

Наступного ранку ми евакуювалися. 14 годин до Львова. Ночівля у подруги, котра нас прихистила. І душ. Теплий душ! Перший за десять днів… Вночі 7 березня заїхали до Польщі. По темряві їхали в нікуди. Спали від утоми на автозаправній станції в авто… Через три дні рушили до Праги, де мої знайомі прихистили нашу родину і надали безкоштовно одну зі своїх квартир.

Наступного дня ми вийшли погуляти. Тато розплакався: все місто було в українських прапорах… Це так багато для нас значило!

Анна на подіумі. Фото Artur Koff

«Щоб повернути свої кошти, довелося викликати чеську поліцію»

— Багато хто, оговтавшись після евакуації поспіхом, виявляли, що в Україні забули «найголовнішу річ», і ладні були на все, аби її забрати. У вас була така річ?

— Я не змогла забрати свою колекцію одягу. Ще точилися активні бої за Київ. І моя подруга, бізнес-партнер, у бутіку якої продавався одяг мого бренду, попросила знайомого вивезти мою колекцію з її магазину, щоб вона могла направити її мені до Праги. Ви навіть не можете уявити, які емоції мене охопили, коли надійшла посилка. Розпаковуючи і обережно розглядаючи кожну сукню, ретельно відшиту руками наших майстринь, я плакала. Скільки житиму, дякуватиму подрузі…

— Чи відчували якусь незручність, якусь бентегу, що «я тут, а вони там». Чи мали «комплекс уцілілого»?

— «Комплекса вцілілого» не мала. Натомість мала «комплекс божевільного волонтера», який день і ніч думає, що б такого ще зробити для країни. Ми їздили на кордон із Польщею, забирали українських біженців і розселяли їх у Чехії. Закуповували і передавати ліки на фронт. Потім мені захотілося допомогти рідному селу Горенка Бучанського району, яке окупанти цілеспрямовано знищували, в тому числі і з «Градів».

Горенка не була окупована, але вона знаходилась буквально на лінії фронту, там точилися бої. Окупанти не змогли пройти Мощун, який був в 3 кілометрах, і де йшли вирішальні бої за Київ. Через те, що Горенка опинилась, як то кажуть, у сірій бойовій зоні, багато будинків були знищені і пошкоджені. Мешканців евакуювали. Коли люди стали повертатися, на початку травня 2022 року я зконтактувала з головою ГО «Громадський промінь майбутнього», яка допомагала потерпілим. Була нагальна потреба в забезпеченні жителів зруйнованих будинків житлом. Якщо коротко, то я залучила інвесторів.

Після візиту одного з них до селищ Горенка і Мощун, було ухвалено рішення про проєкт будування модульних будинків для постраждалих за сприянням місцевої ГО «Громадський промінь майбутнього». Перші будиночки в Гостомельскій громаді з’явилися ще в 2022 році. І досі цей проєкт триває.

Знищений будинок в Ірпені у ЖК «Ірпінські липки» став символом варварського руйнування росіянами мирного міста. Зараз його активно відновлюють. Фото Ilona Rukobratskaya

— З якими міфами про Європу ви розсталися, перебуваючи там?

— З міфами про виключно швидку і доступну медицину. З міфами про виключний порядок. Якось я вирішила придбати ноутбук в офіційному мережевому магазині техніки. Їхній термінал тричі намагався зняти кошти, платіж не проходив, термінал давав збій, але потім платіж пройшов. Та вони десь загубили квитанцію, хоча я їм показала, що зняття коштів відбулося, і намагалися підсунути мені чужий чек. Я вчасно це помітила, стала вимагати свій…

В такій ситуації менеджер магазину має видати покупцю довідку про транзакцію. Вони почали дзвонити своєму бухгалтеру, і там нібито не було ніяких надходжень. І далі вони кажуть: «Це ваші проблеми! Нічого видавати ми вам не повинні!». І починають нарікати: «Ви затримуєте чергу!» Стою ошелешена. Але я за освітою юрист. І як ошелешений юрист швидко метикую: якщо піду з магазину без підтвердження, мене можуть звинуватити, що я витратила ці кошти деінде! І тоді я викликаю чеську поліцію. А от вона спрацьовує на відмінно.

Чергова англійською запитала, що сталося і направила наряд поліції до магазину. Я його чекала біля дверей магазину. Полісмени сказали, що мені не варто з ними йти в середину. Вони змусили менеджера замість чеку написати документ, що була транзакція. І винесли мені цей документ. Магазин не вибачився і навіть не збирався.

З цим папірцем я рушила в банк, де менi повідомили, що потрібно чекати мінімум три дні. Якщо магазин ще не прийняв платіж на рахунок, то гроші повернуться мені протягом 3-х днів, а якщо прийняв, то потрібно буде в банку писати заяву на офіційне повернення коштів, яке в свою чергу може зайняти… від 2-х до 3-х місяців! Через те, що я досить швидко і правильно зреагувала, кошти повернулися протягом трьох днів.

В Україні жоден магазин так би себе не повів… Мені обов’язково запропонували б розібратися з ситуацією, виправити її, ще й вибачилися б!

— Це зіпсувало враження про Чехію?

— Один епізод і один магазин — це ще не вся країна. Це по-перше. По-друге, коли я раніше подорожувала, в Чехії була також. І їхала сюди без очікувань і вимог, розуміючи, що мені ніхто нічого не винен. Так, Чехія іноді приємно, іноді неприємно мене дивувала, але, окрім щирої вдячності за прихисток моєї родини і тисяч українців, мені їй немає чогось іншого сьогодні висловити.

Завдяки Чехії, я також почала ще більше захоплюватися нашою Україною. У нас, виявляється, так багато прогресивних у порівнянні з іншими країнами речей. А ми їх сприймали як належне…

Між іншим, повернувшись у справах до Праги у 2024 році, я помітила, що в деяких моментах, ось наприклад з наявністю терміналів, ситуація покращилася, з’явилося багато додаткових сервісів та послуг, які раніше тут були недоступні і які започаткували наші українці. Можна сміливо сказати, що ми докладаємо зусиль в розвиток не тільки України, а і самої Європи…

«Коли жінка вранці після ракетних обстрілів, п’є каву, малює губи яскраво-червоною помадою і одягає гарну сукню, це підсвідомий протест…»

— Коли ви чітко усвідомили: час додому?

— Мої батьки прожили в Чехії 5 місяців, повернулися раніше за мене на 2 місяці. Їх дуже тягнуло додому. Я ж лишилася, щоб завершити почату справу: показ нашого бренду. Та сама подружка, яка врятувала мою колекцію і вислала її у Прагу, знову мені допомогла.

Пам’ятаю, як одного разу я сиділа в Празі у ванній кімнаті на підлозі і плакала. І вона, наче щось відчуваючи, мені написала: «Анно, не здавайся, продовжуй займатися модою. Хоча б малюй». На той момент мені здавалося це чимось нереальним. Але у 2022 році, у вересні, завдяки підтримці чеських колег нам вдалося у чудовому місті Брно провести показ нашого бренду. Напевно, це і був момент завершення циклу мого життя як біженки в Чехії, коли все про іншу країну зрозумів, всі завдання тут виконав. Час додому. Після показу я одразу повернулася до України, за якою дуже сумувала.

Коли з волонтерською організацією ми їздили на польський кордон за нашими біженцями, я з надірваним серцем дивилася у бік України: «Там мій дім!» Я дуже чекала моменту, коли зможу перетнути кордон і побачити табличку «Ласкаво просимо». І коли я таки це зробила, перша кава на автозаправній станції здалася мені найсмачнішою кавою в світі. Нарешті вдома!

— Ваш будинок уцілів?

— На щастя. Були пошкоджені оселі поруч, а у мене лише вибуховою хвилею вибито паркан. Коли я вперше зайшла в будинок, після семи місяців розлуки, то, як дитина, почала бігати по ньому і обнімати стіни… Рідні кинулися до мене. Мама сказала, що я дуже схудла. Пригощала смачненьким і постійно запитувала: «Що тобі приготувати?» З друзями, як і з батьками, ми обіймалися так, як ніколи.

Анна Моргун. Фотосесія готувалася для виставки в Італії «Українські жінки в професії під час війни». Фото Ilona Rukobratskayaї

— Яка була обстановка, коли ви повернулися в Україну?

— У вересні 2022 року почалися масовані ракетні обстріли Києва, блекаути. Та бажання виїхати знову в Європу не було. Я зрозуміла, що дуже хочу щось робити. Тут. В Україні. Одного разу ми з подругою обговорювали питання благодійності та грантів. І я задумалася, а можливо є гранти на бізнес? І доля дала шанс: я знайшла грант «Власна справа» і подалася на нього. Ми отримали грант під відкриття мого швейного виробництва в селищі Горенка. Назвали його Morgun Production. Також неподалік від мого швейного цеху знаходиться будівля, де колись працювала на іншому швейному виробництві (зараз воно не працює) моя бабуся, вона шила гаманці та сумки.

— Що допомогло просуванню вашого проєкту?

— Чітке розуміння, чого насправді не вистачає невеликим брендам одягу… В індустрії моди я перебувала на той момент майже 10 років. І, створюючи нове виробництво, заклала можливість шити одяг як власний, так і для інших брендів, щоб у працівників була постійна робота. Маємо наразі два бренди нашого одягу. Один, що заснований після широкомасштабного вторгнення — демократична модель, лаунж-веар бренд, зручний повсякденний одяг. Другий, і основний, якому 11 років, це дизайнерський одяг для жінок классу люкс ANNA MORGUN.

До речі, саме репутація нашого старого бренду, який існував ще до гранту, сприяла просуванню нашого щойно створеного швейного виробництва. Перші бажаючі бронювали час на пошив ще задовго до того, як у нас навіть було розставлене обладнання. Відкривати виробництво мені допомагала моя найкраща подруга, конструктор-закрійниця Ольга Шевчук. Вона топова професіоналка. Ми працюємо разом.

— За умовами гранту скільки ви мали створити робочих місць?

— Мінімум 2 робочих місця. За цей період було по різному, коли було 3, коли 4. Це не було умовою, але ми брали і працівників з числа ВПО, намагаючись їх забезпечити роботою. Наш колектив дуже дружній і відповідальний, я ними пишаюся.

— Що вас надихає? Яка мотивація творити, коли лунають постійні тривоги і не знаєш, що буде завтра?

— Хоч я цього відкрито не визнаю, але я дуже боюся не встигнути зробити все, що запланувала. В той же час розуміння, що кожен день може стати останнім, таки добре допомагає думати. Мені здається, що війна підігнала багатьох, хто відкладав життя на потім. Стала каталізатором їхніх ідей. І моїх також.

Ворог тільки й чекає поки ми втомимося і зневіримося. А у нас відкриваються нові виробництва, створюються фільми, пишуться пісні, шиються сукні. Все нове, що зараз з’являється в Україні, це про життя, про надію, про те, що нам дуже важливо не зупинятися, рухатися вперед, вірити в себе і в свою країну, її перемогу.

— І все ж. Як можна вбудувати в війну фешн-індустрію, всю цю модну красу, цю полуницю з вершками? Адже люди переоцінили цінності і масово позбавляються свого навіть досить непоганого одягу: роздають, продають або викидають. І не купують новий. А тут ви!

— А тут я. Як натяк, що красивому завжди є час. Навіть під час війни. Особливо під час війни.

— Моя двоюрідна сестра, яка живе в Дніпрі, їй далеко за сорок, про щось таке говорила. Якщо раніше вона носила переважно джинси і шорти, і не визнавала сукні, вважаючи що, можливо, десь незручно, десь закоротко, десь не дуже пасує, десь вік не дозволяє, то зараз в ній «прокинулась дівчинка, яка хоче платтячко». Вона накупила красивих літніх суконь і сарафанів і міняє їх щодня…

— Це так зрозуміло… Ми не хочемо віддавати війні свою жіночність, свою природу, все те, що приносить радість, втіху і задоволення. Коли жінка вранці після ракетних обстрілів п’є каву, одягає гарну сукню, малює губи яскраво-червоною помадою і біжить на роботу, це такий підсвідомий протест… Це трансляція самій собі і всьому світові: «Мене ніхто не зламає…»

Раніше «ФАКТИ» розповідали, як дизайнерка на кріслі колісному створила власний бренд під час війни.

Фото надано Анною Моргун

Источник